Праве і хибне

— Не відходь надто далеко, люба! Вечеря майже готова!
Ліома Мірадан завжди слухає маму, вона вихована дівчинка. Зараз вона сидить на пеньку і грається ляльками, які зробив для неї тато.
— Ось, маленька, одягни це, на вулиці вітряно, — мама подала їй куртку і повернулася до будинку. Ліома вдягнула її і засунула руки до кишень, відчуваючи приємне тепло і продовжуючи гратися ляльками. Наприклад, в даний час Доріс, лялька-брюнетка, наближається до Дженел, ляльки-блондинки, щоби разом випити чаю за їхнім маленьким ляльковим столом. Куртка приємно гріла і Ліома не виймала руки з кишень. Доріс і Дженел сіли, налили чаю у свої маленькі лялькові чашечки і зробили вигляд, що п’ють.
— Ліомо, ходи, мий руки!
Дівчинка встала і побігла додому. Лялечки далі рухалися самостійно і прикидалися, що в них чаювання. Ліома все ще ними гралася.

Вітер посилювався в околицях Приємного. Але в поєднанні з вологим бризом від озера це було насправді вельми… приємним.
— Як довго ми будемо тут, Лицар-Лейтенанте Вест?
— Доки не впевнимось у безпеці мешканців.
— Але поки що ми не отримали жодних повідомлень щодо жертв «коричневого мулу» з цієї частини Кенлору.
— От власне, Джоране. Поки що.
Двоє чоловіків спішились і прив’язали коней біля шинку. Міський голова вже чекав.
— Приємно зустріти таких шанобливих гостей тут у Приємному! Лицарям Аетерну ми завжди раді. Якби тільки обставини були менш гострими, добрі панове, якщо я міг би …
Джонатан Вест перебив голову міста, високого молодого чоловіка з доглянутою бородою, жестом руки.
— Мене звуть Лицар-Лейтенант Джонатан Вест, а це Лицар Джоран Лорк. Ми тут у справах Ордену і будемо вдячні, якщо все буде зроблено максимально ефективно.
— О, звичайно, Лицар-Лейтенанте. Що вам потрібно? — міський голова схрестив руки на грудях.
— Як ви знаєте, епідемія «коричневого мулу» зараз є бичем цих земель. Нам потрібно побачити кожну людину, здатну до чарів, якомога швидше. Якщо ви не заперечуєте, пане голово.
— Без сумніву, Лицар-Лейтенанте. Щось іще?
— Так. Де будинок Лицаря Адара Мірадана?

Ліома саме лягла спати, коли Адар побачив двох Білих плащів біля свого дому.
— Вони — твоє керівництво? — спитала Катрін.
— Один із них.
Адар вийшов на вулицю і всміхнувся, побачивши Веста і Лорка живими-здоровими.
— Лицар-Лейтенанте! — він кивнув.
— Мірадане. Радий бачити тебе. Як сім’я? — Джонатан обійняв Адара і поплескав по спині.
— У нас все добре. Ліома вже спить.
— Ми тут якраз через неї, — сказав Лорк.
— Я розумію. Ви робитимете це зараз?
Вест поправив зачіску.
— Що швидше, то краще.

Через дві години усе Приємне зібралося на міській площі. «Коричневий мул» ще не торкнувся цієї громади і всі сподівалися, що так буде і надалі. Вітер ставав щораз сильнішим. Людям доводилося тримати свої шапки, аби їх не позносило.
— Чи всі це активні вашого міста? — Вест підійшов до голови.
— Так, Лицар-Лейтенанте. Ліома Мірадан, Джон Карстер і Лор Фіск.
Карстер і Фіск не були дітьми, як Ліома. Перший був призначеним магом Приємного, людиною знань та мудрості, шанованим членом громади. Друга — дівчина-ґном, яка в цей час працювала помічником Карстера, а інколи його учнем.
— Лицарю Лорк, будь ласка, проведіть загальну перевірку.
Джоран увійшов у натовп і почав ходити серед людей, дивлячись кожному без винятку в очі. На деяких він зупинявся по кілька секунд, іншим задавав кілька запитань, але більшість людей він просто минув, ледь кинувши оком. Після того Джоран приєднався до Джонатана.
— Немає присутніх активних, окрім цих трьох.
Вест кивнув у бік Лор Фіск. Лорк підійшов до неї, став на коліно і глибоко оглянув очі, а потім руки, ноги, попросив показати спину і коліна, дивився на шкіру, шукаючи щось, тільки йому відоме. Потім він запропонував їй приєднатися до решти людей. Джоран зробив кілька кроків у напрямку Джона Карстера. Його обстеження тривало ще довше, але маг шанобливо зробив усе, про що його просили, і жодного слова не вимовив.

— Не хвилюйся, малечо, це не займе багато часу, — Джоран опустився навколішки біля Ліоми. Вона виглядала дещо наляканою, але залишалася сильною і навіть усміхнулась невиразно.
Лорк побачив це відразу. Очі. Це те, для чого він навчався. Але в жодній вправі, навіть гіпотетичній, він не бачив такої концентрації сили, нестримності, неконтрольованого знищення. Йому вдалося зберегти спокій і продовжити огляд. Її шкіра. Коричневі плями з зеленим відтінком по спині та плечах. Її волосся. Слабке і рідіюче. У неї є всі симптоми.
— Лицарю Лорк? — мовив Вест, очікуючи висновку Джорана. Все, на що той спромігся — це подивитися на Джонатана і повільно кивнути..

За всі роки служби в Ордені Вест боровся з хатарами у Червоних горах, він пройшов через найнебезпечніші болота Ушефу, займався десятками магів-ренегатів і навіть кількома некромантами. Але ніколи так не боявся, як у цю мить.
— Ти впевнений, Джоране?
— Вона має всі симптоми.
— Твоя підготовка приготувала тебе до цього! Вона хвора? Так чи ні? — Вест поклав руку на руків’я меча. Лицар Джоран Лорк, блідий, немов молоко, і вкритий потом, кивнув із жахом в очах.
— Я ніколи не бачив такого рівня активності. Якщо вона хвора… — Джоран упав на одне коліно, але продовжував дивитися на Джонатана.
Вест вийняв меча з піхов і тієї ж миті почув голос Адара з-за спини.
— НІ, ДЖОНАТАНЕ!
— Я змушений. Вибач. Ми навчали таких, як Джоран, розпізнавати «мул», вони ніколи не помиляються. Це для загального добра, Адаре. Мені дуже шкода.
Вест, зі сльозами в очах, попрямував до Ліоми, котра все ще стояла там, не розуміючи, що відбувається. Побачивши цього високого чоловіка, який наближається до неї з мечем у руці, вона перестала всміхатися.
— Я щось не так зробила, пане?
— ВЕСТЕ! ЗУПИНИСЬ, ВІЗЬМИ МЕНЕ НАТОМІСТЬ! ТИ НЕ МОЖЕШ ЦЬОГО ЗРОБИТИ! — Адар Мірадан боровся, кричав і плакав, доки його втримувало на місці четверо чоловіків.
— Я мушу. Я мушу, Адаре. Сподіваюся, колись ти це зрозумієш.
Обережним рухом Лицар-Лейтенант Джонатан Вест просунув меча крізь груди дівчинки. Сльози лилися його щоками, руки тремтіли, а голос ламався. Ліома перестала рухатись, її тіло зісковзнуло з леза на землю.
— Я мусив, Адаре. Я мусив…

Авторський переклад з англійської: Юрій “Shahor” Бісик