Сніги

У горах лежали сніги. Зима обіцяла бути довгою та морозною, та для нього це не було проблемою. Він уже звик до таких зим; відколи оселився у старому будиночку під лісом, минуло вже дві такі ж холодні зими. Попри страшний холод, він упорядковано вів своє господарство. Бувало, вийде почистити подвір’я від нового снігу, бувало, візьметься нарубати дров. Та попри це все, він завжди був одягнутий порівняно легко. Типовим одягом слугували светр, шарф та легка куртка. Рукавицями не користувався, бо вважав, що це обмежує руки, шапки не носив, бо був переконаний, що це лише знизить його природний імунітет.

Звісно, періодично він добирався в місто, щоби запастися їжею, одягом та книгами. Але це було можливим лише влітку, коли сніг сходив або хоча б частково сходив. Здебільшого він любив сидіти біля каміна і читати книгу або сидіти на подвір’ї  і спостерігати та слухати природу. Та йому завжди чогось бракувало, наче чогось він не може вловити…

Ось однієї ночі він вирішив покинути свою домівку й вирушити просто вперед. Тож він зібрав усі необхідні речі, серед яких були: сокира, сірники, ліхтарик, мисливський ніж та трохи бинтів; запасся харчами по-мінімуму, взявши лише ті, які змогли б довго протриматися – сухарі. Води взяв небагато, адже цієї води навколо  нього було повно. Наостанок він вирішив узяти фляжку, туристичну каструлю та портативну вудочку ручної роботи. Вирушив удосвіта, переконаний, що зможе дійти до мети днів за три-чотири.

Спершу він ішов рівниною, і так аж доки не потрапив до густого лісу. Навколо росли здебільшого лише високі сосни, що подекуди перемішувались із чагарником. Але найбільш чаруючою була атмосфера. Тиша, яка на перший погляд панувала довкола, була зовсім не тишею. Ліс завжди живе своїм життям. То тут, то там вчувався шелест вітру, періодично було чути тварин, що десь пробігали… Кожен крок віддавався чітким звуком снігу під підошвою.

Першого вечора йому без проблем вдалося розвести вогнище. Він приділив трохи часу, щоб змайструвати собі просте снігове укриття від вітру, і, скромно поївши, ліг спати. Посеред ночі він різко прокинувся від завивань вовків. Хоч вони й були десь далеко, та відлуння звучало на багато кілометрів навколо. Не відчуваючи більше потреби у сні, він вирішив подумати про пошуки їжі. Нашвидкуруч змайструвавши просту пастку для зайців, він розмістив її недалеко від свого місця ночівлі й пішов прогулятися. Ліхтарик цієї ночі йому майже не знадобився, адже місяць чітко освітлював шлях. Холодне морозяне повітря допомагало прочистити розум і сконцентрувати думки. Саме за таких умов він почав згадувати, згадувати те, що на роки викинув зі своєї голови…

Свого часу він був успішним психологом, на рахунку якого були десятки відновлених доль та життів. Але інша сторона цієї заслуги полягала у тому, що із кожною людиною, якій він допомагав, певна частина його внутрішнього стрижня, його душі, кудись зникала. З дня у день, з року в рік він відчував, як жага до життя покидає його. Остаточно розчарувавшись у цьому світі, одного дня він вирішив покінчити із собою й забрався далеко в гори у надії замерзнути і вмерти десь на перевалах. Проте, коли його життя уже справді майже згасло, його знайшов якийсь дивний старець. Це він був господарем цього будиночку раніше. Старець навчив його, як виживати у цій місцевості й провадити нормальне життя. Й одного дня цілком неочікувано він зник так, наче його ніколи й не було. Відтоді й почалось самітне життя колишнього психолога.

Попри ці роздуми, він уже пройшов, на його думку, достатньо, щоб перевірити, чи упіймав він якусь здобич. Його чуття його не підвело. У пастку попався заєць, якого він розділив і приготував на вогнищі. Частину з’їв, частину забрав із собою в дорогу. Наступні два дні минули приблизно у такому ж дусі, але на четвертий, коли він уже добирався до мети, почався снігопад. Завірюха була настільки сильною, що він йшов покладаючись лише на інтуїцію, та й взагалі – не йшов, а потрошки пробирався. Таким непевним ходом він дійшов до замерзлого високогірного озера. Це було одне із багатьох озер у цьому краю, але особливістю саме цього було те, що воно розташоване між двох високих гір. Одна із цих гір ішла вверх плавно, інша ж обривисто нависала над озером. Снігопад почав вщухати, тож він організував собі місце у захисті дерев і вирушив до озера. Підійшовши туди, де мало бути глибоководдя, він акуратно вибив ополонку своєю сокирою й почав рибалити. Ця ідея була дуже вдалою й за порівняно короткий період часу він вже мав чотири добрячих рибини, які міг приготувати. Коли впорався із цим, то вирушив до скелястого підйому, що вів наверх до обривистої гори. Акуратно й повільно він почав йти вверх. Ще перед заходом сонця він піднявся нагору й сів над обривом. Перед ним розкрився небачений краєвид – озеро у всій його масштабності, безмежні простори лісів, які вкривають підйоми із долин та долини, які біліють поміж лісами…

Саме тут перед відкритими просторами він зміг знайти те, що шукав. Він зміг знову цілісно віднайти себе, з’єднати розбиті частини свого єства. Лише тут – перед лицем холодної, мертвої і живої водночас природи він зміг нарешті дати відповідь на запитання, що цікавило його уже давно: «Як за таких умов жили раніше, до сучасної цивілізації?» Лише зараз він бачить це, відчуває. Адже людина – щось набагато більше, ніж «суспільна тварина». У ній поєднане водночас бажання йти вперед, до розвитку, і тяга назад, до своїх витоків. Тоді, коли він займався своєю діяльністю, він втратив головне – втратив зв’язок власного «Я» з природою. Це сталось через постійну заклопотаність іншими і недостатню увагу до себе. Він втрачав цей зв’язок щодня, коли чув про нав’язувані блага суспільства, нав’язувані релігії, нав’язувані потреби, нав’язувану мораль…

Із цими думками він далі сидів на скелі і вдивлявся вдалечінь, і слухав багатоголосся тиші. Сніг покривав його голову, покривав його плечі і спину. Сонце повільно скочувалось і виходив місяць, який своїм сяйвом заливав замерзле озеро, густий ліс, і все це сяйво відбивали невимовно білі сніги…

Автор: Богдан Передрій

Сніги