Нерозказані історії. Некромант

— Заходь, — мовив високий худорлявий викладач, відчиняючи двері до кабінету. – Інспектор Сандос уже тебе чекає.

Студент мить повагався, поправляючи свою сіру робочу мантію, а тоді мовчки увійшов і зупинився в нерішучості. Двері за його спиною зачинилися. Чоловік у чорному, що сидів за столом, вивчав особові справи відвідувачів коледжу. Він підвів голову і запитливо глянув на хлопця. Студент упізнав інспектора і в його пам’яті мимоволі зринули ті жахливі обставини, за яких відбулося їхнє знайомство.

***

— Іскро! Ти чого так довго? – виринув з темряви Міреколс.

— Чого-чого, — перекривив його захеканий Фіреколс, якого за світле волосся і запальну вдачу прозвали Іскрою. – Думаєш, легко було попри сторожа пробратися?

— Міг скористатися закляттям невидимості, — незворушно мовив Міреколс.

— Авжеж, — тим самим тоном відповів Фіреколс. – А що би сторож подумав, побачивши дві летючі лопати? Низько летять – скоро дощ буде?

— Гаразд, гаразд, — здався товариш. – Ходімо тепер?

— А ти книгу дістав? – спитав Іскра.

— Не зовсім… Книгу я отримаю завтра ввечері, — заспокоїв Міреколс, побачивши вираз обличчя свого співрозмовника. – Принаймні, так мені пообіцяли.

— Ти що, ще комусь розповів про..?

— Та ні, — махнув рукою Міреколс. – Я сказав, що мені для курсової роботи потрібно.

— Таке?

— А що? – мовив Міреколс. – У мене про взаємозв’язок живої і неживої матерії. Тож усе чисто.

— А що ж ми тоді сьогодні будемо робити? – розчаровано зітхнув Іскра.

— Усе приготуємо, — відповів Міреколс. – А завтра, щойно Арва принесе мені книгу…

— Арва? – витріщився Іскра. – Донька нашої бібліотекарки? Ти вмовив її дістати для тебе ту книгу?

— Ти не уявляєш, чого мені це коштувало і ще буде коштувати.

— Будеш за неї курсову писати?

— Гірше! – скривився Міреколс. – Довелося погодитися на побачення.

— Оце ти вляпався, бідолахо, — відповів Фіреколс, ледь стримуючи регіт.

Міреколс зітхнув.

— А ти сприймай зустріч з нею позитивно, — порадив, гамуючи сміх, Іскра. – Ну, подумаєш, очі в неї косі трохи. А ти бачив, як вона влучно вогні метає? Хареміс із четвертого курсу якось спробував над нею пожартувати, так потім його всім коридором гасили. І знаєш що, жодна куля не схибила – не влучила в стіну чи в когось іншого. Всі у капосника. Між іншим, деякі екстремали, які пробували піти з нею на побачення, казали…

Що вони там казали Міреколс не чув, бо в його уяві чітко постала картина, де за ним женеться і метає вогняні кулі косоока Арва.

На сільському цвинтарі було темно й моторошно. Повний місяць освічував могили – одні охайні, інші занедбані. Тихо шаруділи кущі та поодинокі деревця, наче самі мерці перешіптувалися, хто то сміє порушувати їхній спокій. Фіреколс і Міреколс підійшли до свіжої могили.

— Що ж, — всадив у землю лопати Іскра, — заклинаннями маги гори руйнують, річки назад повертають, а землю все одно лопатами копають.

— А хто тут похований? – поцікавився знічев’я Міреколс.

— Не знаю, — знизав плечима Іскра. – Та й яке це має значення. Магів, як правило, спалюють і попіл зберігають у родинних склепах. Отже, це якийсь селюк чи раб.

 

Нарешті гріб було викопано і за допомогою телекінезу витягнуто нагору.

— І куди його? – оперся на лопату Іскра. – У кімнаті під ліжко заховаєш?

— Ага, — відповів Міреколс. – Під твоє. Як ти часто на ньому ночуєш, то…

— А, може, я вночі з відсталими студентами займаюся, репетиторством, — з вдаваною образою мовив Іскра.

— Ти хотів сказати «зі студентКАми» ? Щось їх, «відсталих», на першому курсі багатенько…

— Можу поділитися, — буркнув Іскра.

— Дякую, не треба, — відповів Міреколс. – Щоб потім теж за мною бігали і влаштовували сцени ревнощів або, ще гірше, кликали з батьками знайомитися?

— Чекай, чекай, — пригрозив йому пальцем Іскра. — Я тобі ще пригадаю. Коли ви з Арвою на побачення йдете?

Міреколс нічого не відповів, тільки гортав свій записник, щоб пригадати закляття замороження — розкладання трупа треба було сповільнити. Втім, у темряві було важко щось побачити, а світити на цвинтарі не хотілося, щоб не привернути увагу. Міреколс відклав цей етап на пізніше.

Хлопці поквапилися до коледжу, бо вже була дуже пізня година… чи краще сказати «рання» — уже повертало на світанок. Біля гуртожитку зупинилися. Іскра шмигнув усередину і через якийсь час визирнув з вікна їхньої кімнати. Міреколс телекінезом підняв угору гріб і обережно повів його в напрямку товариша. Той перехопив домовину біля підвіконня і втягнув у приміщення. Роззирнувся, зітхнув і засунув здобуток під своє ліжко, зверху акуратно розправив покривало, щоб нічого не було помітно, бодай на перший погляд. Тоді взяв свою теку, хвильку подумав, усміхнувся і подався «на репетиторство».

Міреколс тимчасом пішов через загальний вхід.

— Де був так допізна? – буркнув йому крізь сон вартовий.

— На цвинтарі свіжий труп викопував, — відповів юнак.

— Дуже дотепно, — хмикнув вартовий і заснув далі.

Міреколс знизав плечима і пішов сходами на свій поверх. У кімнаті було порожньо. Юнак знайшов під сусіднім ліжком украдену домовину і вдячно усміхнувся.

Перед сном він ще вирішив навідатися до кухні, чи не завалялася там якась забута вечеря. Готувати самому було ліньки, та й ні з чого, бо в той час, коли всі нормальні студенти практикувалися, допомагаючи селянам, і так заробляли гроші чи продукти, він з Іскрою був по вуха захоплений пошуками речей для задуманих експериментів, які не завжди схвалював коледж.

 

Назад Міреколс повертався похмурий – не він один такий мудрий в гуртожитку був, на кухні не знайшлося ані крихти.

У напівтемному коридорі він зіштовхнувся з Арвою. Дівчина зойкнула від несподіванки і щось упало з її рук. Міреколс допоміг підняти. То була книга, про яку він просив.

— Я тобі її несла, — пояснила Арва. – Лише не знала, де тут твоя кімната. Зранку мушу летіти до хворої тітки на кілька днів. Тож вдалося дістати сьогодні й одразу понесла тобі.

— Дякую, — мовив трохи здивований Міреколс.

— Ти, мабуть, голодний? – кивнула Арва у сторону кухні, звідки щойно прямував її співбесідник.

— Та… ні.

— Не бреши, — сказала дівчина. – Ходімо, нагодую.

Міреколс трохи повагався, але зрештою прийняв запрошення, бо добряче був голодний.

Біля кімнати Арви юнак зупинився.

— А хто ще з тобою в кімнаті?

— Зараз нікого, — відповіла дівчина і відчинила двері. – Заходь.

Міреколс зайшов з таким відчуттям, наче в інший світ потрапив. Усе було охайно, прибрано, де-не-де сяяли маленькі кулі-світяники, пахло травами. На столику стояла безрозмірна торба та всячина, яку Арва зготувала брати з собою в дорогу. На підвіконні лежав і лінькувато погойдував хвостом пухнастий чорний кіт. Забачивши гостя, він блимнув жовтими очиськами і запитливо муркнув.

— Сідай, — запросила Арва вказуючи рукою на стілець біля столика, а сама тим часом добула з торби пахучу булку, кілька фруктів та дві печені пташині гомілки, склала все на тарілку й подала Міреколсові: — Пригощайся.

Котяра вже був тут як тут на іншому стільці і, ставши на задні лапи, тягнув до тарілки свою нахабну мордочку.

— Ти вже свій пайок отримав! – посварила пальцем Арва і кіт невдоволено забрав зі стола лапи.

— Їж, не соромся, — звернулась дівчина до Міреколса, — а я ще мушу деякі речі дозбирати.

Через кілька хвилин тарілка була порожня, кіт мружився і муркав на колінах у Міреколса (випросив таки шматочок), а Арва майже закінчила приготування.

— Піду заварю гербатію, – сказала дівчина й, потягнувшись від утоми, вийшла з кімнати.

Міреколс тимчасом перебазувався на краєчок ліжка й заглибився в довгоочікувану книгу.

 

— Так і знала, — промовила Арва, повернувшись до кімнати.

Вона поставила на стіл тепер уже не потрібний гербатій і підійшла до ліжка. Там, з розгорнутою на грудях книгою і котом на голові спав Міреколс. Арва обережно забрала мурлику, який невдоволено потягнувся і, зістрибнувши з рук господарки, пішов шукати іншу затишну місцинку. Тоді настала черга книги. Арва кинула оком по написаному і спохмурніла. Глянула на Міреколса. Той спав і хтозна який сон бачив. Арва присіла на стілець, погортала кілька сторінок туди-сюди і врешті зробила вибір.

 

Міреколс прокинувся від чийогось голосу.

— От у мене є звільнення від занять, а в тебе, мабуть, ні. Тож якщо не хочеш запізнитися, вставай негайно.

По носі ковзнуло щось тепле і пухнасте. Міреколс відкрив очі й побачив перед собою чорну котячу морду і знову отримав по обличчі лапою, мовляв, досить спати, пора честь знати. Тоді до хлопця дійшло, де він заснув з ночі і де він є досі. Міреколс зірвався з ліжка, наче ошпарений.

— На, — Арва вручила Міреколсові його книгу, за яку він уже й забув зопалу. – Якщо поквапишся, то ще можеш встигнути на безкоштовний сніданок.

Міреколс не міг знайти потрібних слів, щоб подякувати чи то за книгу, вечерю й ночівлю, чи то щоб спитати щось про ту ж ночівлю. Доки його мозок спросоння вмикався в роботу, Арва сказала, що теж поспішає і випхала хлопця з кімнати. В коридорі уже ганяли студенти. Міреколс побіг разом з «халявниками» на безкоштовний сніданок.

 

Першим заняттям була лекція з травознавства. Міреколс трохи спізнився і влетів до аудиторії саме під час перекликання.

— Іскро! – прошепотів він до сусіда по лаві. – Дай аркуш і скрибло!

— Зараз організую, — мовив товариш і зашарудів до дівчат. – На, — простягнув він за хвилину потрібне. – А твої речі де?

— Та я в кімнату не встиг, — відповів Міреколс.

— А де ти був? – здивувався Фіреколс і враз помітив на лаві біля товариша стару товсту книгу, але хтось позаду легенько штовхнув його в спину й обидва швидко схилилися над столом і зарухали скриблами, буцім записують лекцію.

— Це та книга? – крадькома спитав Фіреколс, позираючи одним оком на лектора.

— Так, — відповів пошепки Міреколс. – Арва принесла її вчора ввечері. Ми в коридорі зустрілися.

Хлопці якусь хвилину мовчки записували слова викладача. Тоді знову озвався Фіреколс.

— То ви що, одразу десь погуляти вирішили до ранку, що ти навіть до кімнати не встиг?

— Нікуди ми не ходили, — заперечив Міреколс. – Я зранку в Арви як прокинувся… — юнак замовк, зметикувавши, що бовкнув зайве, однак було пізно.

— Щоо? – витріщився Фіреколс і, забувши про обережність, видав ледь не на цілу авдиторію: — Ти спав з Арвою?!

— Ти ще скрізь оголошення про це почепи! – просичав Міреколс. – Не З нею, а В неї!

— А яка різниця? – щиро здивувався Іскра.

— Велика різниця!..

— Так, так… — раптом пролунав поруч голос лектора і товариші аж попідскакували. – Бачу у вас своя важлива дискусія.

Хлопці навіть не помітили, як до них підійшов викладач. Він узяв Міреколсовий аркуш і пробіг по ньому очима.

— Дуже змістовний запис. Я б, мабуть, з такого конспекту нічого не зміг вивчити. Але Міреколс у нас дуже розумний і все знає й без викладачів. Так-от, щоб я не заважав вам своєю дріб’язковою лекцією, попрошу вас обох покинути авдиторію і до наступного практичного заняття підготувати детальний, наголошую, детальний виклад про рослини сьогоднішньої теми. Тему ви, на щастя, записали.

Нічого робити, зібрали хлопці свої манатки і пішли в бібліотеку.

— Усе через тебе! – сердився Міреколс.

— Подумаєш, завдання, — пирхнув Іскра. – Зараз сядемо і…

— Я не про це, — обірвав його Міреколс. — Я про Арву. Тобто про мене… Тобто… Якої мари ти на всю авдиторію ляпнув, що я в неї ночував?!

— Ти ж сам сказав, що між вами нічого не було, — виправдовувався Іскра.

— А спробуй тепер після цього комусь пояснити! – сердився Міреколс. – Не всі ж здатні подумати, що дві особи протилежної статі можуть просто так спати в одній кімнаті!

— Чесно кажучи, мені теж важко так подумати, — сказав Іскра.

Міреколс тільки зітхнув.

За писаниною та іншими навчальними заняттями час минув швидко. Штрафна робота була готова і хлопці згадали, що ще навіть не обідали, хоча сонце вже майже сховалося за обрієм. У кишенях гуляв вітер, і Міреколс з сумом згадав учорашню вечерю. На те Іскра усміхнувся і покликав товариша за собою.

У Фіреколса було багато друзів і просто знайомих. Він узагалі славився товариськістю і завжди опинявся в центрі компанії, переважно дівчачій. Міреколс, навпаки, любив тишу і часто сидів сам над своїми книгами та нотатками, що, втім, не заважало проводити час із однокурсницями, які навідувалися до нього «за додатковим поясненням лекційного матеріалу» або «подивитись, як правильно оформляти свою роботу».

 

— Дівчата, — постукав Фіреколс у двері однієї з кімнат гуртожитку. – Потрібна термінова допомога.

— Іди геть, баламуте! – почулося з-за дверей. – Мороч голову комусь іншому!

— Іскро, я проти твоєї ідеї, — тихо сказав Міреколс і хотів піти, однак той міцно вхопив його за руку і прошепотів: — Стій!

— Дівчата, я серйозно! – голосно сказав Іскра. – Міреколсові погано!

Двері відчинилися і з-за них виглянула студенточка з білими кучерями. Вона недовірливо подивилась на Іскру й перевела погляд на Міреколса, який стояв скривившись від болю і схопившись за живіт. Вираз його обличчя враз розвіяв усі дівочі сумніви і за хвилину хлопці насолоджувалися гостинністю та смачною вечерею.

 

— Дякуємо, дівчата. На добраніч!

— Бувайте!

Двері зачинились і Міреколс вліпив Іскру попід ребра:

— Я тебе колись уб’ю за це!

— Зате ти дуже натурально виглядав, — простогнав Фіреколс.

— Ти теж тоді натурально виглядатимеш! – прогарчав Міреколс.

Друзі повернулися до своєї кімнати. Ледь відчинили двері, як їх мало не вивернуло від трупного смороду. Міреколс так і не застосував замороження минулої ночі.

— Тепер доведеться… з місяць на ніч іти… на репетиторство, — прогугнявив Іскра, затуливши рукою ніс і рот.

Міреколс нічого не сказав, а лиш хутко відчинив вікно і звісився головою вниз. Іскра підійшов до товариша і, теж звісившись, запитав:

— І де тепер експеримент будемо ставити? Таки тут?

Міреколс повернув до нього своє позеленіле обличчя і ледь видушив слово «Ні», а відтак вказав рукою кудись вбік.

— У залі для тренувань чи що? – здогадався Іскра.

Міреколс кивнув.

— А як ми туди гріб понесемо? Знову телекінезом через вікно?

Міреколс кивнув і на цей раз.

 

Доступ до залу тренувань був вільний цілодобово, але вночі там переважно не було нікого. Тож друзі взялися до справи.

— Слухай, — мовив Міреколс. – Тут бракує сторінки.

– Щось важливе?

— Не знаю, — відповів Міреколс. – Заклинання наче ціле. Бачиш, — тицьнув він пальцем у книгу, — вказані матеріали та обладнання і саме заклинання. Текст, наче, закінчений. На наступній сторінці є лише слово «невідомі». Далі йде інше закляття.

— То пусте. Мабуть, мається на увазі, що «побічні ефекти невідомі», – безтурботно махнув рукою Фіреколс.

— А що, як там були якісь важливі вказівки? – сказав Міреколс.

— Та які там можуть бути вказівки, — пирхнув Іскра. – І що тут узагалі складного? Труп знайти, символи намалювати, заклинання проказати.

— Ми ж не мертвяка створювати зібралися, — нагадав Міреколс. – Та й щоб дійсно оживити мерця, треба знайти душу.

— Можна викликати якусь невмиротворену чи заблукалу, — відповів Фіреколс.

Міреколс і на цей випадок мав закляття у своєму записнику, однак чомусь тяжко зітхнув.

— Слухай, щось мені тепер не хочеться це робити. Якось моторошно.

Фіреколс засміявся.

— Що тут такого? – мовив він. – Я буду в тебе асистентом. Ти промовиш заклинання. І все. А не вдасться – то й не вдасться. Чого тут боятися?

— Якраз того, що може вийти, — похмуро відповів Міреколс.

— Ну, знаєш, — похитав головою товариш. – Ти мені мало не півроку тириндів про оживлення, а тепер, коли все готове, опускаєш руки?

Міреколс промовчав.

— Тоді я сам усе зроблю! – вирішив Іскра і заходився готувати обладнання.

Труп уже розкладався. Похований він був недавно, але очевидно, що до цього часу він ще з тиждень десь валявся. Іскра, переборюючи огиду, притягнув труп на середину кімнати і почав малювати коло відновлення.

— Може, спершу тіло трохи підправити, — озвався Міреколс.

— А де джерело візьмемо? – хмикнув Іскра, креслячи вказані у книзі символи. — Неживе тіло само не відновиться, йому потрібне стороннє джерело живлення.

— Піймаю зараз якусь мишу, — мовив по хвилі роздумів Міреколс. Прикликати тварин їх учили ще на першому курсі. – Регенерація буде неповною, але тіло трохи підлатається і легше буде втримати душу.

 

Нарешті все було готове. Перелякана миша металася у накресленому колі стриму, але вибігти за його межі не могла.

— Починаймо? – мовив Міреколс, переглянувши записи востаннє.

— Хай сприяють зорі, — відповів Іскра.

— Шкода, що звіздарство буде аж наступного року, — зітхнув Міреколс.

— Я тобі й без звіздарства скажу, що сьогодні в нас особливий день, — по-пригодницькому підморгнув йому товариш.

— Особливий, так, — хмикнув Міреколс. – Я це зрозумів на лекції з травознавства. А потім на практичній з ілюзій, коли ти, якоїсь мари, замість лісу, як ми домовлялись, навіяв оточення цвинтаря: столи – надгробки, студенти – мертвяки.

— Вийшов цвинтар у лісі, — відповів Іскра і всміхнувся, згадавши, як половина жіноцтва тоді поблідла, а одна особа навіть знепритомніла. І нею, за законом підлості, виявилась викладачка. Що поробиш, ще молода, недосвідчена. Тож хлопців у той день вигнали з заняття вже вдруге.

Міреколс востаннє пробіг очима записи, зітхнув і став біля мерця. Іскра приготувався до ролі асистента, тобто вчасно подавати прилади, аркуші з заклинаннями, запалювати свічки та таке інше.

 

Ритуал відновлення за допомогою живої миші не вдався так добре, як би хлопці хотіли. Вочевидь тіло потребувало більшого джерела живлення.

Міреколс глянув на товариша. Той стояв блідий від хвилювання та нудоти.

— Може, далі не будемо? – спитав його Міреколс.

Іскра у відповідь категорично похитав головою і махнув рукою: продовжуй!

Міреколс і сам хвилювався. Вже й не радий був, що таке затіяв. Однак вирішив, якщо вже випала нагода, то доведе справу до кінця.

Настав другий етап ритуалу – виклик душі і прив’язування її до тіла. Перша частина не становила для Міреколса проблеми. А от чи вдасться прив’язати душу до такого тіла?

Іскра додав до кола ще кілька запалених свічок, формуючи нові обриси. Міреколс почав викликати невмиротворену душу. Полум’я свічок безперестанно тріщало і смикалось від великої кількості негативної енергії. З’явилося туманне марево. Воно нервово блукало навколо запропонованого тіла і, видно, не мало найменшого бажання у нього вселятися. Міреколс, хоч і стікав холодним потом, укріпив заклинання, але примара занервувалася дужче. Вона зробила ще одне коло і зупинилася позаду Іскри. Хлопець негайно обернувся до примари обличчям. Йому нараз здалося, що вона тягнеться до нього, і, відійшовши на крок назад, скрутив пальці в знак-оберіг. Зараз же відчув, що на щось наступив. Це були залишки миші. Він випадково зайшов у накреслене коло джерела живлення. Побачивши це, він миттю звідти вистрибнув. А привид, мабуть, Іскру сподобав, бо знову посунув до нього. Міреколс ще раз почав проказувати заклинання прив’язування. Іскра не мав наміру близько знайомитися з примарою, тож, пам’ятаючи про коло джерела неподалік, зробив кілька кроків убік.

— Обережно! – скрикнув Міреколс, обірвавши на півслові заклинання.

Іскра глянув під ноги, але було пізно. Якраз зачепив свічку, вона відлетіла й збила свічку навпроти заклинача. Коло відновлення зруйнувалося. Примара ж засичала-зашепотіла і розтанула.

Друзі глянули один на одного.

— Треба перепочити, — мовив Міреколс і присів на ослінчик під стіною.

— Я трохи вийду, — сказав Іскра. – Щось погано себе почуваю.

— Може, кинемо це? – запропонував Міреколс.

— Ні, — вперто похитав головою Іскра. – Ти перепочинь. Я зараз повернуся і ми спробуємо ще раз.

Він вийшов з залу тренувань надвір і вдихнув свіжого повітря. Глянув на небо і… раптом зорі закружляли. Іскра відчув, що падає, однак наче падає не він, а якась його частина. Невідома могутня сила швидко кудись його потягнула.

 

Черговий маг клював носом над збірником анекдотів. Клята ніч! Так хочеться спати. Сьогодні жоден засіб не допомагає збороти сонливість. Треба було виспатися вчора. Черговий потягнувся до горнятка із тонізувальним напоєм і виявив його порожнім. Краєм ока маг помітив, що сфера тренувального залу змінила колір на тривожний.

 

Міреколс сидів і розмірковував. Думав, чи варто далі продовжувати цю справу. Вирішив, що ні. Можна спробувати іншим разом. Узяти свіже тіло і… Але що це? Щось раптом почало пекти. На руках з’явилися якісь плями, що дуже швидко прогресували. Наче щось виїдало, випікало рани. Засочилась кров. Міреколс з жахом відчув, що схоже відбувається в нього по всьому тілу. Та щось ще привернуло його увагу.

 

Якусь мить Іскра не міг збагнути, де він і що з ним. Почувався, як не в своїй тарілці. Та ще й тіло все боліло, пекло. Іскра насилу підвівся і побачив нажахане обличчя свого товариша.

 

Міреколс наче приріс до землі. Здається, сталося те, про що він мріяв, те, чого він боявся. Труп застогнав, зарухався, розкидаючи навколо свічки, і підвівся, втупившись у хлопця страшними, наче божевільними, очима.

«Де ж Іскра?!» — промайнуло в думках у юнака. Якби хоч його вірний товариш зараз був тут! Обоє вони б обов’язково дали раду цьому творінню. Хто ж знав, що задум справді вдасться!

 

— Міреколсе, — озвався Іскра, але язик його не слухався і видав лише якесь нерозбірливе булькання. Юнак зробив кілька кроків вперед.

 

Воскреслий труп звівся на ноги і попрямував до Міреколса. Той уже не витримав. Смикнувся тікати, але передумав. Некромантія грозить не лише виключенням з коледжу, а й найвищим покаранням. Мерця треба було зробити  мертвим знову.

Руйнівних заклинань вони ще не вчили. Міреколсові, взагалі, як і ще кільком спритникам, деякі вже були відомі, але майже вся його енергія пішла на оживлення. Краєм ока хлопець помітив у кутку кошик з палицями для спортивних тренувань. Міреколс кинувся туди. Кілька коротких слів — і палиця стала на кінці загостреною. Думати уже не хотілося й не моглося. Страшно. Удар. Палиця вгрузла в тіло. Ходячий мрець похитнувся і заревів. Міреколс тремтячими руками вихопив палицю і знову всадив її в груди страховиська. Мрець змахнув руками намагаючись дістатись ворога…

 

— Схоже, ми запізнилися! – промовив черговий маг, побачивши біля тренувального залу понівечене тіло якогось студента.

— Може, він був не сам? – сказав викликаний за тривогою бойовий маг. – Треба оглянути приміщення.

Вони зайшли. Відразу впало в око накреслене на підлозі коло та розкидані свічки.

— Ну чому ТАКЕ якраз у мою зміну?! – закотив очі черговий маг.

— Он там! У кутку! – кивнув боєць і обидва маги кинулись у вказаному напрямку.

Удалині кімнати, прихилившись спиною до стіни, був ще один студент. Над ним, проштрикнутий двома палицями, нависав старий труп. Бойовик відтягнув мерця і схилився над юнаком.

— Цей ще живий, — сказав він до колеги. – Треба повідомити ректора.

Черговий маг кивнув. Він не міг говорити. Клята ніч! Якби не дрімав і вчасно помітив тривогу, то, може, б таких наслідків і не було.

 

Ректор не спав. У нього був відвідувач. По нашивці на чорному одязі черговий маг зрозумів, що гість із таємної служби.

— Пробачте. У мене термінова справа.

— Що сталося? – спитав ректор і встав, відчуваючи недобре.

Агент уважно глянув на чергового мага і відповів сам.

— Схоже, це стосується того питання, через яке я до Вас прибув. Спроба некромантії.

Ректор сів і схилив голову на руку.

— Викликайте лікаря, — наказав черговому агент. – Та скажіть, щоб нічого не чіпали. Я маю зробити опис.

 

Міреколс отямився у шпиталі. Його рани загоїли, але почувався він погано. Враз згадав жах тієї ночі і заплющив очі. У спогадах постала сцена бійки з воскреслим мерцем. Як загнаний у кут Міреколс завдав  чудовиську смертельного удару, а тоді почув чи… прочитав  його думки: «Міреколсе, це ж я! За що..?» Життя чудовиська згасло, а хлопець знепритомнів.

— Іскро… — прошепотів Міреколс. – Пробач…

Почулися кроки. Прийшов лікар і ректор. Лікар оглянув Міреколса, який лежав мов приголомшений, і сказав, що з ним усе гаразд, однак, з огляду на великий стрес, порадив йому ще кілька днів провести в палаті. Ректор мовчки кивнув і з сумом подумав, що, як не крути, а доведеться цього студента — відмінника, улюбленця багатьох викладачів – виключити з коледжу. Юнака, мабуть, покарають тривалим рабством, а отже, кар’єра мага йому вже не світить. А який талант пропаде! Це ж треба зуміти таке втнути на третьому курсі. А що якби вони вже руйнацію вчили!

— Щодо покарання, — озвався агент, який увесь цей час мовчки сидів в узголів’ї Міреколса і щось занотовував, — я думаю, що його не буде. Хлопець і так уже покараний. Убити страховисько і дізнатися, що це твій найкращий друг… Я поговорю з ким треба щодо цього. А родичів загиблого студента сповістили?

— Так, — відповів ректор. – Батьки вже летять сюди. А Міреколсова матір казала, що пізніше поговорить з сином удома, бо зараз перебуває аж у східному Шебері, у шпиталі біля чоловіка. – І побачивши погляд Міреколса, поспішив додати: — Нормально все з батьком. На розкопках причавило, йому вже клонували нове тіло. Невдовзі одужає.

— Гаразд, — втрутився агент. – Мені треба зустрітися з батьками Фіреколса. А ви оформляйте цього юного некроманта, —  агент кивнув на Міреколса, — на індивідуальне навчання і відправите додому. Наступного року нехай вчиться нормально. Я ще до вас навідаюсь.

З цими словами агент підвівся, сховав свій записник і пішов.

***

 Відтоді минуло майже два роки. Наближався випускний і звання мольфара. І ось Міреколса викликали просто з заняття в кабінет до ректора. Там його чекав уже знайомий агент.

— Не в тій справі я прийшов, — мовив інспектор. – Мене цікавиш ти. Бачу, вчишся ти відмінно і поведінка зразкова. Скажи, яку спеціальність обереш після випускного?

— Ну… — Міреколс трохи розгубився від такого простого на перший погляд питання. – Я б хотів далі вчитися на алхіміка.

— Це ми ще побачимо, — задумливо мовив інспектор Сандос. – Але ближче до справи. Ти, мабуть, знаєш, з якої я служби?

Міреколс кивнув.

Так-от, — продовжив інспектор, — по-перше, ти маєш рідкісний дар телепатії, який ще треба тобі трохи розвинути. По-друге, я недарма тоді про тебе клопотався. Здогадуєшся, для чого?

— Ви хочете, щоб я… — мовив Міреколс і сам здивувався від такої думки.

— Який ти кмітливий, — весело відповів Сандос.

— Та який з мене агент! – спробував поопиратися юнак.

— Зараз, звичайно, ніякий, — відповів на те Сандос. – Але повчишся… Чи мені краще підняти на перегляд деяку справу?

Міреколс похитав головою.

— Ну ось, домовились, — сказав інспектор. – Одразу ж після вручення диплому полетиш на острів Ватрі. Знаєш, де це?

Хлопець кивнув: знайду.

— Побачиш там скелі, — продовжував Сандос. – З північної сторони найвищої скелі знайдеш пласку стіну і накреслиш на ній знак… О, ти вже навіть прочитав у моїх думках, який знак… Молодець. Ти дійсно здібний, — похвалив інспектор.

— Ще візьми оце, — простягнув папірець. – Це твій кодовий номер та кодове ім’я. Знадобиться. Усе. Чекатиму після випускного.

 

ДАЛІ БУДЕ

Автор: Selina Sebro

11.11.18

Нерозказані історії. Некромант
  • http://shahor.com.ua Shahor

    Файно написано і читається легко. Коли читав, виникла думка “Якби Дереш написав Гарі Потера, десь отак би воно виглядало”.
    Як на мій смак, інколи діалоги надто затягнуті, створює бар’єр для сприйняття.
    Хочеться дізнатися, чи вийде таки з нього агент!

    • Sophia Shul

      Дякую! Так, я полюбляю розтягувати діалоги. Ти ще уяви, що я тут і так десь 2 сторінки викинула. 🙂